Хто начастіше стає жертвою булінгу?

Відповідно, одним з корисних педагогічних інструментів може стати перегляд документальних фільмів разом з учнями. Чому саме вони? Перш за все, фільми дозволяють створити атмосферу невимушеності (ефект кінотеатру або сімейного перегляду) – і навіть найскладніша та найболісніша тема «зайде» аудиторії більш безпечно та екологічно, другий аргумент – сучасні діти в більшій мірі візуали за способом сприйняття інформації, а отже кінематограф може максимально використовувати весь арсенал впливу візуальних мистецтв, і, що важливо, документальні фільми несуть меседж, що в своїх складних обставинах підлітки не одинокі, та провокують обговорення фільму, а відповідно – діалог як шлях до порозуміння й вирішення проблем.

Слід відзначити, що в Україні гарну традицію перегляду такого якісного документального кіно започаткував та розвиває фестиваль Docudays UA. Фокусна тема цього року була «Teen Spirit» — дорослішання та права дітей, а отже пропонуємо вашій увазі топ-3 фестивальних фільмів, котрі можна залучати до виховного процесу

Стрічка “Булер” американського режисера Лі Гірша. Історія цькування «інших» (хлопчика аутиста та дівчинки з ЛГБТ-спільноти) окрім наскрізного мотиву – практики булінгу у школах – торкається також і таких болісних для українського суспільства проблем, як інклюзія та повага до різноманіття світу. А отже дозволить знизити рівень радикалізації та нетерпимості щодо інакшості не тільки серед підлітків, але не залишить байдужою і вчителів, серед яких ще досі зберігаються принципи пострадянського моралізаторства та соромливого замовчування незручних тем. Показово те, що ця стрічка у США включена до шкільної програми і є обов’язковою для перегляду вчителями та учнями.

До речі, теми підліткового суїциду, булінгу, ранньої вагітності, домашнього насильства дуже переконливо розкриті в книгах сучасних українських письменників Анастасії Нікуліної («Сіль для моря, або Білий кит»), Сергія Гридіна («Не такий», «Не ангел», «Незрозумілі»), Алевтини Шавлач («Пампуха») та Чернієнко Юлії («Помста»). Об’єднавшись з вчителем української літератури або шкільним бібліотекарем, можна дійсно якісно пропрацювати цю проблематику зі школярами.

Фільм режисера з Нідерландів Масьї Омс «Панки» занурює у світ підліткового бунту, коли конфлікт зі світом, сім’єю та минулим виливається у музичну творчість. Власне, тема творчості як терапії є наскрізною у популярному напрямкові психології – арт-терапіі – і може бути корисною для педагогів, котрі прагнуть направити підлітковий потяг до самознищення у конструктивне русло мистецтва.

Стрічка «Підборіддя» (режисерка Лайза Менделуп, США) знайомить з реаліями віртуального світу, в котрому зараз живуть сучасні підлітки – ютуб канали, Інстаграм, Тік-Ток, лайки та фаловери. Світ цей, можливо, несерйозний та невартісний для дорослих, є насправді частиною світоглядного бачення сучасної молоді, він існує за своїми правилами, зі своїми цінностями та принципами. А отже, «Підборіддя» – це своєрідний замковий отвір, у який дорослі можуть трішки підгледіти за своїми дітьми, щоб краще зрозуміти їхні вподобання та лексику.

Таким чином, документальні фільми вчать без повчання, архівують життя у його красі та потворності і є певними навігаторами у колі складних життєвих ситуацій, даючи голос та допомагаючи знайти вірний тон непроявленому і замовчуваному.

Цькування у школі – невинна традиція чи виклик педагогіці гуманізму?

«Школярки жорстоко побили дівчину», «шокуюче відео знущання над підлітком», «батьки звинуватили вчительку у цькуванні дитини» – такими та схожого змісту заголовками часто насичені новини як «жовтих видань», так і колонки солідних ЗМІ. Тема, котра раніше соромливо прикривалася нейтральними визначеннями на кшталт «діти посварилися», «вимоги дисципліни», «непорозуміння» щільно увійшла у обіг як в освітньому процесі, так і у медійному просторі в загальноприйнятому світовому визначенні – «булінг».

Власне, хоча сам термін є нейтральним щодо вікових критеріїв, більшість експертів відзначають, що булінг у дорослому середовищі найчастіше не має явних ознак агресивного системного переслідування. За виключення мобінгу (від mob – юрба) – цькування співробітника у робочому колективі та дідівщини – переслідування новачків у армійському середовищі.

А от у дитячих спільнотах, особливо в навчальних закладах формальної освіти, це явище є широко розповсюдженим, сталим, закріпленим поколіннями «традицій». Більш того, з розвитком цифрового простору цькування набуло також і віртуального формату (кібербулінг), з поширенням соціальними мережами неприємних для жертви відеозаписів, насичення листування з нею агресивними повідомленнями, використання можливостей анонімного переслідування.

Отже, психологи зазвичай вирізняють фізичний булінг (штурхани, побиття, псування/переховування/викрадення майна) та психологічний (принизливі коментарі, образливі прізвиська, поширення пліток та брехні, соціальна ізоляція). Причини, через котрі дитина стає жертвою цькування, найчастіше спираються на підсвідому ксенофобію, коли подразником конфлікту може стати що завгодно – хороша або погана освітня успішність, особливості зовнішності, майновий статок сім’ї, ідеологічні переконання, національність, стан здоров’я, поведінка тощо, а отже є суб’єктивними, не прогнозованими, та в основі всього по суті лежить не сприйняття інакшості, відмінності, незвичності – «випадання з колективу».